Молитесь на ночь, чтобы вам вдруг не проснуться знаменитым.
Він йшов по вулиці, зовсім не звертаючи уваги на дощ, що так старанно намагався вигнати його з цього повітря. Сьогодні за його спиною не було Гітари, але в голові звучала дивна пісенька ні про що, але в той же час - про дуже, дуже багато чого. Я не могла заглянути в його думки, але він наспівував її. Звідки я знаю? Я йшла поряд з цією людиною, і чула його мимрення. Не знаю, але щось мені підказувало, що це дуже важливо і має дуже багато сенсу.
І навіщо я йду за ним? Адже я навіть не знаю, як його звуть. Все, що відомо про нього – це те, що він вуличний музикант. Він бачить...Бачить, навіть коли інші не бачать нічого...Не кожному це дано. Але чи був то божий дар або проклін? Неважливо. Адже він Музикант. Він грає щодня. Він співає. Його пісні завжди наповнені болем і минулим. Його минулим. Минулим моїм. Минулим тих, хто чує його пісні. Звідки він бере сюжети, як придумує слова? Він, напевно, мені не скаже. Тому, що і сам цього не знає.
Я теж колись намагалася вигадувати вірші. Вони не хочуть вигадуватися, ну просто ні в яку. Деколи навіть здається, що ці зухвалі вірші просто використовують мої руки як інструмент для запису себе коханих. Вам смішно, а мені образливо, бо у такого індивіда як я, руки зростають зовсім не з плечей.
Ах так, адже ця історія зовсім не про мене.
У Музиканта дуже худі руки і довгі пальці. Напевно, вони такими і мають бути. У нього бліде обличчя і гострі, виступаючі скули. Напевно, він справжній вуличний музикант. Він бідно живе і голодує... Ех, я все-таки непоправний романтик. Придумала собі всього, що лише могла. А все чому? Тому що начиталася різних книг. Романтичних таких книг. Які не мають зв'язку з реальністю, окрім, хіба що того, що написані і видані вони були саме в ній. А так... Холодно. Дощ.
Музикант зупинився. Він невміло підійшов до поручнів моста. І дивився на мене. Вірніше, на моє відображення у воді. Під час дощу на цьому мосту зовсім немає людей. Лише тіні, віддзеркалення їх емоцій. Любов, прикована до поручнів і там же забута. Замки. Що поробиш, традиція така – закоханим людям вішати на цей міст замки зі своїми іменами. Дурість. Любов пройдет, помідори пов'януть, а замок так і залишиться висіти...
А Музикант завжди один. Тому, що... Ні, мені точно треба вигадувати казки. У мою голову знову лізе марення. Він говорив зі мною. Не знаю чому, але я була щаслива. Він говорив тихо, але я чула його навіть крізь шум доща. Він розповідав про інші світи, про надхмарну далечінь. Про край неузятих висот і про світанкового звіра, про дорогу вгору і про стріли з омели. Сумно посміхався і просив не покидати його. Просив не сміятися над ним. Він, напевно, все-таки дуже самотній.
Я дивилася в його очі. Вперше. Не у віддзеркалення, не мигцем. Прямо. Я намагалася зрозуміти, чому не можна сміятися над ним. Адже він несе марення. Ні, його легенди красиві. Але він щиро вірить в них, а це не правильно. У його очах відбивалося те ж життя, що і в інших, ті ж радощі і ті ж втрати. Та ні, останніх було явно більше...
Щось не так. Очі його, звичайні карі очі, були якимись блідими.Розумними, сумними.Але блідими. У мою голову ударила така проста і така сумна думка, але вона відразу поставила все на свої місця. Очі Музиканта були не лише розумними і сумними - вони були сліпими...
І навіщо я йду за ним? Адже я навіть не знаю, як його звуть. Все, що відомо про нього – це те, що він вуличний музикант. Він бачить...Бачить, навіть коли інші не бачать нічого...Не кожному це дано. Але чи був то божий дар або проклін? Неважливо. Адже він Музикант. Він грає щодня. Він співає. Його пісні завжди наповнені болем і минулим. Його минулим. Минулим моїм. Минулим тих, хто чує його пісні. Звідки він бере сюжети, як придумує слова? Він, напевно, мені не скаже. Тому, що і сам цього не знає.
Я теж колись намагалася вигадувати вірші. Вони не хочуть вигадуватися, ну просто ні в яку. Деколи навіть здається, що ці зухвалі вірші просто використовують мої руки як інструмент для запису себе коханих. Вам смішно, а мені образливо, бо у такого індивіда як я, руки зростають зовсім не з плечей.
Ах так, адже ця історія зовсім не про мене.
У Музиканта дуже худі руки і довгі пальці. Напевно, вони такими і мають бути. У нього бліде обличчя і гострі, виступаючі скули. Напевно, він справжній вуличний музикант. Він бідно живе і голодує... Ех, я все-таки непоправний романтик. Придумала собі всього, що лише могла. А все чому? Тому що начиталася різних книг. Романтичних таких книг. Які не мають зв'язку з реальністю, окрім, хіба що того, що написані і видані вони були саме в ній. А так... Холодно. Дощ.
Музикант зупинився. Він невміло підійшов до поручнів моста. І дивився на мене. Вірніше, на моє відображення у воді. Під час дощу на цьому мосту зовсім немає людей. Лише тіні, віддзеркалення їх емоцій. Любов, прикована до поручнів і там же забута. Замки. Що поробиш, традиція така – закоханим людям вішати на цей міст замки зі своїми іменами. Дурість. Любов пройдет, помідори пов'януть, а замок так і залишиться висіти...
А Музикант завжди один. Тому, що... Ні, мені точно треба вигадувати казки. У мою голову знову лізе марення. Він говорив зі мною. Не знаю чому, але я була щаслива. Він говорив тихо, але я чула його навіть крізь шум доща. Він розповідав про інші світи, про надхмарну далечінь. Про край неузятих висот і про світанкового звіра, про дорогу вгору і про стріли з омели. Сумно посміхався і просив не покидати його. Просив не сміятися над ним. Він, напевно, все-таки дуже самотній.
Я дивилася в його очі. Вперше. Не у віддзеркалення, не мигцем. Прямо. Я намагалася зрозуміти, чому не можна сміятися над ним. Адже він несе марення. Ні, його легенди красиві. Але він щиро вірить в них, а це не правильно. У його очах відбивалося те ж життя, що і в інших, ті ж радощі і ті ж втрати. Та ні, останніх було явно більше...
Щось не так. Очі його, звичайні карі очі, були якимись блідими.Розумними, сумними.Але блідими. У мою голову ударила така проста і така сумна думка, але вона відразу поставила все на свої місця. Очі Музиканта були не лише розумними і сумними - вони були сліпими...